Ромны. Romny. Ромни. інфо

Ромни.інфо Новини міста Вісті Роменщини Вони наближали перемогу
Вони наближали перемогу
Вісті Роменщини
Понеділок, 26 квітня 2010, 08:36      Ромни, Сумська область

Так було завжди: народившись, людина мусила не просто жити на своїй землі, а й боронити її від чужинців. Старожили Андріяшівки ще й досі переповідають історії про своїх земляків, які в Кримську війну 1853-1856 рр. брали участь в обороні Севастополя.

 

Цю естафету майже через століття перейняли їх нащадки - рідні брати Павло та Віктор Литовки. Вони обороняли Севастополь у 1941-1942 роках. Доля розпорядилася так, що, розлучившись у 1940 році, потім воювали майже поряд в Криму (під Севастополем вони перебували за сотню метрів), обороняли Кавказ, але так ніколи й не зустрілися. Віктору на початку війни було 17, Павлові - 19 років.

 

Велика Вітчизняна застала Віктора студентом Дніпропетровського гірничого інституту. Навчання проводилося в бойовій обстановці. Місто з першого дня війни стало прифронтовим. У ніч на 30 жовтня курсантський батальйон підняли по тривозі. Загін здійснив 35-кілометровий марш-кидок назустріч німецьким військам і обладнав оборонні позиції в долині річки Кача під Бахчисараєм. Тут відбулися перші жорстокі крим­ські бої, що тривали п'ять днів і ночей. Батальйон зазнав тяжких втрат, але не відступив, затримав німецькі війська до приходу Приморської армії. Одержав легке поранення і Віктор: врятував флотський ремінь, у якому застряв осколок снаряда.

 

Опісля батальйон зайняв оборону на головному рубежі в долині Кара-Коба й увійшов до складу 25-ї Чапаєвської дивізії. Тут курсанти виконували обов'язки артилеристів, саперів, зв'язківців. Віктор - морський піхотинець, розвідник, мінометник.

 

Після чотирьох місяців запеклих боїв з 1100 бійців залишилося лише 96. Тому командування Севастопольського оборонного ра­йону вирішило в кінці лютого 1942 року евакуювати їх на Кавказ для продовження навчання.

 

Та вчитися довелося недовго. У серпні в м. Сумгаїт Азербайджанської РСР формувалася 34-та окрема стрілецька бригада з курсантів військово-морських і піхотних училищ. Туди й направили всіх 96 севастопольців. Із них сформували 337-й окремий винищувальний протитанковий диві­зіон. Віктор став командиром гармати. Тут курсанти назав­жди розсталися з флотською формою. На згадку залишили ремені, тільняшки, стрічки безкозирок, з якими не розлучалися всю війну.

 

У вересні того ж року бригада прибула до Північної Осетії. За 12 км від Орджоні­кідзе знаходиться село Майрамадаг. Від нього починається стратегічно важлива Суарська ущелина, зайнявши яку, ворог мав можливість вийти на Військово-грузинську дорогу, а звідти до Орджонікідзе й Грузії. Для оборони цього населеного пункту командування направило моряків-автоматників і 337-й артдивізіон. 10 днів героїчно билися матроси. Відбиваючи німецькі атаки, гармата Віктора Литовки знищила танк ворога. Ні жорстоке бомбардування, ні танкові навали не змогли зламати волю воїнів, які мужньо боронили шматок землі, що став останнім, куди доповз фашистський загарбник.

 

Звідси почалося визволення Північного Кавказу. Воїни 34-ї бригади подолали з боями майже тисячокілометровий шлях до Таманського півострова. У серпні 1943 року сформована на базі 34-ї бригади 301-ша стрілецька дивізія прибула в Україну, де почалася битва за визволення Донбасу. Моряків-артилеристів дивізіону прозвали "морським бастіоном".

 

Віктора дуже турбувала доля родини. Після визволення Сумської області 5 жовтня 1943 року в запорізькому степу біля Гуляй Поля на вогневій позиції він писав матері в Андріяшівку: "Здрастуйте, хто жив-здоров. Я жив-здоров. Пишіть за адресою: Польова пошта 61399. Литовка В.К.". У відповідь прийшло: "Був - вибув". Лише в грудні 1944 року він одержав листа від батька, який повідомляв, що з вересня 1941 року сім'я перебувала в евакуації у Чкаловській області, що одержав поштовим переказом тисячу карбованців за танки, знищені гарматою Віктора Литовки під Макіївкою. Про брата - ні вісточки.

 

За 30 км від Дніпра дивізія зустріла потужну оборону ворога на так званому Нікопольському плацдармі. Тут 3 листопада Віктора поранило й він розстався зі своїми бойовими друзями-севастопольцями. Деякі з них дійшли до Берліна й брали участь у штурмі імперської канцелярії - останнього сховища Гітлера.

 

Після госпіталю одержав призначення в 26-ту мотострілецьку бригаду на плацдармі у Криму (південне узбережжя Сиваша). Наближалася його мрія - визволення Севастополя. Але у березні 1944 року його відкомандирували на навчання в Челябінськ, де готували кадри для нових важких танків та самохідних артиле­рійських установок. У липні, одержавши нові важкі самохідно-артилерійські установки ІСУ-152, курсанти прибули в Підмосков'я, де сформувався 379-й гвардійський важкий самохідно-артилерійський полк.

 

У серпні полк прибув на 3-й Прибалтійський фронт. Протягом вересня-жовтня бригада вела тяжкі бої на території Естонії та Латвії. Тут воїни зустрі­лися з новим видом німецької зброї - фаустпатроном і в перших же боях втратили дві установки. Підбили й машину нашого земляка, але після короткого ремонту її знову ввели в дію. Полк успішно вів бойові дії і разом з іншими частинами брав участь у визволенні Риги. 13 жовтня 1944 року особовий склад одержав подяку Верховного Головнокомандувача.

 

У грудні 1944 року полк переозброївся на самохідні установки ІСУ-122 і в січні наступного року потрапив на 1-й Український фронт, вів бої на території Польщі, Німеччини. Найважче було в останні місяці війни. Відчуваючи неминучий кінець, ворог чинив відчайдушний опір. Так, 25 березня 1945 року в районі міста Бладен екі­паж, у складі якого був Віктор, підбив "тигра" і знищив "пантеру", але командира установки лейтенанта Лебедєва було тяжко поранено, мотор заглух. Після бою на машині екіпаж нарахував 15 влучень снарядів, проте не було жодної наскрізної пробоїни. Потрібно було лише два дні, щоб привести самохідку в бойовий стан. Командування надіслало батькам Віктора лист, в якому повідомлялося про мужність, проявлену сином у боях із ворогом.

 

У цих та інших боях під­роз­діл зазнав значних втрат бойової техніки. Тому всі справні машини з екіпажами передали 361-му гвардійському важкому самохідно-артиле­рійському полку 4-го Українського фронту. Він готувався до штурму дуже укріпленої оборонної лінії німців у районі міста Опава. Рубіж був збудований французькими військовими інженерами на чехословацько-німецькому кордоні в 1920 роках. Німці скинули на наші війська десятки тисяч листівок, у яких повідомляли, що їх оборона нездоланна і 20 квітня в день народження Гітлера радянські війська будуть розгромлені чудо-зброєю. Проте їх сподівання були марними. Після могутньої артилерійської підготовки важкі самохідно-артилерійські установки подолали німецькі траншеї, увійшли в тил дотам і громили їх в упор з відстані 15-20 метрів. До кінця дня лінія оборони фашистів залишилася позаду. Полк продовжував переслідувати відступаючі з боями фашистські війська на території Чехословаччини. Просувалися гірськими дорогами, на яких німці влаштовували засідки, завали. Після поранення лейтенанта Лебедєва обов'язки командира установки до кінця війни виконував Віктор Литовка.

Щоб не потрапити в пастку, самохідна установка рухалася із зарядженою гарматою. І ось - кінець війні. Екіпаж про це дізнався 10 травня за 40 кілометрів від Праги. Ворога не стало, а гармату можна розрядити тільки пострілом. На розвідку в лісок послали члена екіпажу Івана Кочеткова. Місцевість виявилася безлюдною. Прогримів останній, але вже мирний постріл, якого чекали довгих 1418 днів і ночей.

 

У горнилі війни був і рідний брат Віктора - Павло. Восени 1940 року призваний на дійсну військову службу на Дунайську військову флотилію в м. Ізмаїл. Моряки вступили в бій з фашистами о 4-й годині 22 червня й утримували кордон на Дунаї до 15 липня. Протягом серпня вони прикривали відступ радянських військ через Південний Буг і Дніпро, брали участь в обороні Миколаєва та Херсона, Тендеровської бойової дільниці, звідки сформований батальйон морської піхоти Дунайської військової флотилії 30 жовтня прибув у Севастополь. Бійці зайняли оборону в долині Кара-Коба поряд з позиціями курсантського батальйону артучилища, де воював Віктор. На жаль, всі спроби зустрітися закінчилися безрезультатно. У війни свої закони.

 

У травні 1942 року пораненого Павла евакуювали на Кавказ. Після одужання його відкомандирували в 47-му армію Закавказького фронту для формування батальйонів морської піхоти. У боях за Новоросійськ він загинув. На останньому фото, яке встиг на­діслати батькам, на звороті написав: "Я не шукаю безсмертя після моєї смерті, я хочу жити, доки я живий. 2.07.41, м. Ізмаїл". Він так і залишився вічно молодим.

 

У Національному музеї героїчної оборони і визволення Севастополя на Сапун-Горі в експозиційному залі № 2 знаходяться особисті речі Віктора Литовки, серед яких пробитий осколком флотський ремінь. У музеї зберігаються поряд фото братів.

 

Володимир ЛИТОВКА, 

син В.К. Литовки.

 

Додати коментар

Увага! Якщо Ви не зареєстрований користувач, то можуть виникнути проблеми з коментуванням, пов'язані з тим, що ім'я, під яким Ви хочете залишити коментар, вже належить зареєстрованому користувачеві. Будь ласка, зареєструйтесь або виберіть більш унікальне ім'я.

Захисний код
Оновити

 

Вісті Роменщини
Тандем прес

Погода. Ромни

Календар

Випадкове фото

40
40

Вхід на Ромни. інфо



Оголошення