Ромны. Romny. Ромни. інфо

Ромни.інфо Новини міста Вісті Роменщини «Живу, любов’ю до землі прикутий»
«Живу, любов’ю до землі прикутий»
Вісті Роменщини
Вівторок, 04 грудня 2012, 23:27      Ромни, Сумська область
Осіннє мливо дощу примусило його сховатися в старому млині, що стоїть на узбіччі дороги. Прошкуючи від свого рідного Заклимка, Андрій Кубах думав про минущість часу, людей, речей. Його отчий край не здається, воює… Ще й магазин пристойний є у селі, і школа. Хоч відходять у вічність дорогі обличчя, нові події змітають спогади минулого. Як оці жорна, що перемололи немало добротного зерна… 

У млині тихо й затишно, навіть миші не шкребуть, бо нема вже чого – час переточив не лише залишки борошна, він понівечив млин, лишив тільки крила-вітрила… Вітрила його дитячих та юнацьких мрій живі! І вони підіймаються, підіймаються вгору під шум дощу й шепіт заосенілого поля. Наро­джуються нові рядки поезій – чотиривірші. Це рубаї, не згірш, ніж у персько-таджицькій ліриці. Чому ми й досі вклоняємося великим поетам Сходу? Бо вони, здійнявшись у вись, розмістилися серед небесних світил волею вищих законів буття.

Млин – не тільки тимчасовий прихисток від негоди, а й метафора, образ могутнього часу, провісник долі народу, якому віддає своє палке серце представник української інтелі­генції Андрій Іванович Кубах. На свято Покрови Богородиці отримав він високу  козацьку нагороду – орден Віри. Полковник українського козацтва Кубах добре знає свої правитоки, тому в першій своїй збірці поезій «Серцебиття» (2003 р.) знаково найменовує розділи: «Правитоки», «Золота хвиля», «Чумацький шлях», «Воля», «Суд і слово».

Хто не спроможен суть мою збагнути,

Не міртесь цього стовбура зітнути:

Міцніш на світі не бува порід.

Живу, любов’ю до землі прикутий.

Мій шлях у майбуття не перетнути.

Я – український роботящий Рід.

Талановиті сонети збірки композиційно поступально розкривають життєву долю й самого автора, і всього українського народу.

Куток Северинівка, де про­йшло дитинство поета, був одним із наймальовничіших у селі Заклимок Хмелівської сільради. Народився Андрій 25 листопада 1943 року в селянській родині. Малим, доки не навчився читати, любив співати. Співав без слів. Мабуть, отак душа просила прихистку в музи, яка зробила його поетом. Батько знав напам’ять вірші з «Кобзаря», читав синові казки Пушкіна. Андрій і сам вигадував казки, які потім розповідав бабусі Явдосі.

Спробу в другому класі написати вірш дорослі покритикували, бо то було перше невміле римування. Тому довго римою не грішив, а коли став шестикласником, надіслав у районку вірш, який похвалили й надрукували. Тоді він ще не знав, що й сам «окопається» в роменській міськрайгазеті на довгих 35 років. Доля кидала його в різні куточки України. Закінчив Хмелівську середню школу, відслужив армію, працював на виробництві в Ромні, у сільському господарстві, а потім опинився у місті Оріхів Запорізької області, де й став слухачем літстудії при райгазеті. Добрим словом згадує своїх літературних наставників – керівника студії Віталія Шмиголя і тонкого лірика та гумориста Володимира Білогуба. Вони порадили йому показати  вірші голові обласної спілки письменників Петрові Ребру. Той довго й серйозно говорив із ним про поетичну творчість, повторюючи: «Це ж каторжна робота…»  «Все одно писатиму», – уперто відповідав Кубах. На згадку про зустріч відомий поет подарував йому свою гумористичну книжку «Заячі вуха» з автографом-побажанням.

1971 року Андрій повернувся на Роменщину, а наступного – став студентом-заочником факультету журналістики Київ­ського держуніверситету імені Т.Г. Шевченка. Продовжував писати поезії, але все те було письмом «у шухляду», бо робота в газеті, журналістика вимагали іншого пера… Виріс від коректора до заступника редактора газети «Вісті Роменщини».

Сповнений задумів і опти­мізму лише на пенсії втілив у дійсність мрії – стали виходити окремі книги.

У 2006 році видана збірка сонетів «З пракореня життя…» Щира дружба, спорідненість душ єднають Андрія Івановича з нашим земляком, членом Спілки письменників Росії Миколою Миколайовичем Ничиком, який у своїх листах говорить, що зазнайомив відомих російських поетів із сонетами Кубаха, і ті дивуються, чому їх автор і досі не є членом Національної спілки письменників України. Він справді достойний такого визнання, хоча, звичайно, не членство в спілках визначає рівень таланту особистості.

Кажуть, що іноді птахам співається так, що вони захлинаються від співу. Отак пісенно вихлюпнулося Кубахове слово в той дощовий день, коли народилися рубаї, та такі, що серце сповнюється бентегою й захопленням. Перечитую й за­здрю легкому слову, досконалій формі непростого римування. Телефоную Андрієві Івановичу, зізнаючись у своїй заздрості відносно образу млина. Як прос­то і водночас метафорично, глибоко, здорово!

Найвимогливішим суддею своєї творчості завжди є сам автор. Кубах – неспокійний автор, він не буває вдоволений зробленим. Завжди шліфує, править, переосмислює написане. Рубаї теж просяться до самостійного видання, та він не спішить, бо хочеться досконалості. Писати сонети чи рубаї – це ж не просто гратися словом, римою. Катрени й терцини повинні нести свою філософію, глибинність думок, вражень, контраст настроїв. Ідеали поезії Омара Хайяма близькі Кубахові, бо теж сповнені іронії та скепсису. Хайям був енциклопедистом свого часу, Андрія Івановича ж можна назвати ерудитом, бо його дороги містом ведуть до бібліотек, постійним і активним читачем яких він є. Це окрема захоплююча сторінка його «витоків»…

Не можна говорити про Кубаха-поета, оминувши його прозу й публіцистику. 2007 року видрукувано збірку новел «Терпке джерело». Ним написані тисячі заміток, статей, нарисів про людей, свій край і його проблеми. А скільком початків­цям допоміг Андрій Іванович своїми порадами, підтримкою, відгукнувся рецензією, написав переднє слово до їхніх видань. У нього багато щирих друзів серед мистецького загалу. Кубах завжди авторитетно виступить на презентації, семінарі чи конференції, скромно загубиться серед натовпу в залі виставки… Скромність – його основна людська риса. Але це не збайдужіла скромність. Це все «правитоки»:

Тут народився, виріс і окріп,

Тут серце гартувалося юначе,

Тут думи піднялися, що неначе

Буй-тури степ толочать наосліп.

Я щирий українець. Трудівник.

Моє коріння в цьому чорноземі.

Я серцем, як зерниною, приник

До України. Буду вічним з нею.

Його поезія схожа на чисте озеро, в якому відбивається нав­колишній світ:

Ми поклик Роду чуємо здалеку,

Як відблиск у прозорості криниць.

І пролечу крізь терні й небезпеки

До джерела, з якого пив колись.

Коли поет виходить на бій із бездарністю, фальшю, підліс­тю, безликістю, з’являється в рядках убивча іронія, бо справжня поезія можлива лише тоді, коли є дисонанси, коли приходить біль і примушує шукати вихід. Поезія Кубаха воює за українське слово, українську пісню, за правитоки живлющого словесного джерела свого народу.

Для мене Слово – не товар, не гроші,

Святий напій, яким я серце зрошу,

Бо ми простий і роботящий Рід.

Щоб мову, подаровану від Бога,

Нести через віки й через епохи,

Бо в Слові пісні й праці неодквіт.

Іноді його сонети схожі на імпресіоністичні малюнки. Во­ни відображають мить часу, настрій, бо автор уміє знаходити поезію в реаліях життя. Вірші Кубаха щедро населені особистими мовними відкриттями, тому їх не сплутаєш із чиїмись іншими. Письмо легке, іноді вишукане, із мистецьким шармом, іронією. Щире захоплення викликає словотворча незвичність мови автора: неодквіт, верховіт, невідклич… У поезії зміст і форму поєднують неповторність і напруга осо­бис­тих переживань:

Спішіть же власну долю не проспати,

Стрічайте своє щастя на зорі,

Вінки колось беріть для Музи в спадок,

Золотовусти рим, сонетарі.

Кожен його текст цінний дос­відом переживань, яких услід за поетом набуває культурна спільнота.

Поезія без метушні – це поезія Кубаха, в якій є справжність і глибина:

Вже рими, мов колосся ваговиті,

Підносять правду, силою налиті,

А я в’яжу слова в тужавий сніп.

Це той випадок, коли у вір­шах нема штучного хизування накрохмаленою вишиванкою та солодкої сентиментальності. Культ предків поєднується з власним духовним потенціалом. Кубах вправно володіє мовними засобами, образність має всі риси нашого часу: і не­збагненну метафоричність, і музику, і алюзії, і ремінісценції. А сама мова бере в полон його хист і виплескується на папір органічним рядком:

Віки вкладали в пісню віщий карб

Борінь, страждань і прагнень до свободи.

За те, що крізь віки проніс цей скарб,

Хвала тобі, мій праведний народе.

Мрійник за суттю, Андрій Кубах відчуває творчий неспокій:

О, недосяжна височінь Голгофи!

Сягнуть вершини замала снага.

Хай з фарисейства сиплеться труха.

Горіть, слова, що в горлі пересохли!

Незвичайна гострота спостережень із вітрякового крила дитинства привела його до досконалості поетичного образу, який вичерпно уособлює мистецький дух автора. Він любить цю землю, щедро омиту восени дощами, шанує земляків, звеличуючи їх талановитим словом. А душі щем часто виливається в гармонійний ліричний рядок:

Не муч мене очицями лисичими,

Не погаси в душі надії свіч.

Весняна, проліскова, закосичена,

Жайворонково душу омузич.

І хоч, мабуть, його творчому натхненню більше притаманні суворі, гострі, болючі поезії, які висміюють, критикують під­ступ­ність, лицемірство, фарисейство, заздрість, бюрократизм, ерозію в суспільстві, та водночас легкою, елегантною манерою, акварельним словом, як може лише бентежний лірик, оспівує він почуття:

Розлогих віт вишневоквітий настрій

І пелюстки рожево-білих рим,

Весно моя, берізко голенаста,

Вгамуй хоч трохи палахкий нестрим.

Видати помітну поетичну збір­ку – завжди подія. Сподіваймося на цю подію! Чекаймо нової збірки від Кубаха. Рубаї удосконалюються, доопрацьовуються і борошном вищого ґатунку вийдуть з отих прадавніх жорен, що стрілися йому в млині отчого краю цієї осені.

Недарма він часто вживає в поетичних рядках слова: сніп, пшениця, зернина, колосся. Андрій Кубах упевнено почувається на літературній ниві, бо «слава, в котру вплетено троянди, ще не вершина для твого таланту – то борг, з яким ти мусиш далі йти».

Влучніше, аніж сам поет, не скажеш:

В передчутті цього рядка

Шалію духом Герострата,

Спалити все і знов писати

Моя не стомиться рука.

Тамара МАРЧЕНКО.

 

Додати коментар

Увага! Якщо Ви не зареєстрований користувач, то можуть виникнути проблеми з коментуванням, пов'язані з тим, що ім'я, під яким Ви хочете залишити коментар, вже належить зареєстрованому користувачеві. Будь ласка, зареєструйтесь або виберіть більш унікальне ім'я.

Захисний код
Оновити

 

Вісті Роменщини
Тандем прес

Погода. Ромни

Календар

Випадкове фото

39
39

Вхід на Ромни. інфо



Оголошення