Ромны. Romny. Ромни. інфо

Ромни.інфо Новини міста Вісті Роменщини Провісниця добра і щастя
Провісниця добра і щастя
Вісті Роменщини
Субота, 16 березня 2013, 07:05      Ромни, Сумська область

Саме весною, коли пробуджується та оновлюється земля, брунькують дерева, у лісах на осонні з’являються первоцвіти, ми вшановуємо Жінку. З її іменем пов’язані такі дорогі людству поняття, як краса, любов, вірність.

 

Та найбільше пошановуємо, возвеличуємо до святості жінку-матір. Народити та виховати одну-дві дитини нелегко, а дати лад великому сімейству – самопожертва, звитяжна праця. Багатодітні матері. Їх сьогодні в нашому районі нараховується 220 осіб. Але в Світлани Вікторівни Чухаль особливий статус: мати-господарка будинку сімейного типу. Разом із чоловіком Олександром Миколайовичем ростять та виховують прийомних дітей. Наш кореспондент зустрівся із бацманівською мадонною і взяв у неї інтерв’ю.

– Світлано Вікторівно, як виник задум поповнити сім’ю?

– Це в нас родинна традиція, так би мовити. Дідусева сестра Євдокія Кирилівна після війни підібрала на вулиці двох дітей-сиріт, виховала. Вони сьогодні живуть у Росії, але періодично приїздять на могилу матері. Тепло, з любов’ю говорять про неньку. От і в мене зародилася думка знову обзавестися дітьми, бо два рідних сини стали дорослими, побудували дворища окремо. А ми в своїй хаті занудьгували. Тож поїхали в Охтирський інтернат вибирати дітей. І тут сталася придибенція, яку я запам’ятала назавжди. Ми хотіли взяти на виховання маленьких школярів віком до десяти років, а нам запропонували вже дорослих хлопців, старшому виповнилося 15. Відмовити – значить, морально поранити дітей. Забрали ми хлопчиків. Це не випадковість. Всевишній подарував нам тих дітей. Їх було послано долею. Спочатку взяли шістьох, із них три братики, а потім ще сестричку і братика.

– Як вправляєтеся з таким гуртом, адже і двох дітей в сім’ї ростити непросто?

– У великій багатодітній родині, так би мовити, свій менталітет. Діти живуть за особливим укладом. Для прикладу, хатню та домашню роботу виконуємо всі разом. Одна дівчинка суп варить, інша – в хаті прибирає. Хлопці в дворі сніг від­кидають. Тобто всі при ділі. І мені легше. Так само в процесі виховання. Старшенькі зупиняють менших, коли ті «страчують» у поведінці. Вмовляють, переконують, що так робити не можна. Доросліші допомагають вчити уроки дітям молодших класів. Живуть у здоровій конкуренції. Ми ж із чоловіком жодного з дітей не виділяємо своєю увагою, похвалою.

Нині в суспільстві точиться полеміка щодо виховання дітей. Я вважаю, що найкраще навчати юні створіння власним прикладом. Хочуть батьки, щоб їхні рідні кровинки виростали добрими, чесними, працьовитими, то й самі мають бути такими. Ми ніколи не сваримося при дітях, не лукавимо. Але за потреби проявляємо вимогливість, суворість, вчимо дисципліни, поваги до старших.

– До революції для виховання дітей застосовували різки. І в мої дитячі роки батьки тримали дубець на сволоці. Хоча більше для остраху, ніж для покарання. Ви «за» чи «проти» таких дідівських методів виховання?

– Проти однозначно. З тієї причини, що дитина боятиметься батьків, отож почне ховатися, обманювати їх. А якщо дубець застосовувати частенько, то дитина може й озлобитися. Потрібно шукати інші методи виховання, зокрема такі, як похвала, заохочення. Буває, не поступиться в чомусь дитина, то караємо тим, що не беремо в подорож чи на свято. Стосунки краще будувати на вза­єм­ній любові. Такий закон буття: скільки ніжності, старань ми віддаємо дітям, стільки від них доброти й отримуємо.

– Один із прийомних синів у вас уже дорослий, живе й працює окремо. Чи підтримує він стосунки з сім’єю?

– Не те слово. Вася Смі­лов від нас хоч і перебуває на відстані, а думками, почуттями він поруч. Частенько приїздить і не з порожніми руками. Привозить гостинці, подарунки на день народження своїм меншим сестричкам та братикам, дає їм гроші на перші витрати. Я, буває, зупиняю такі добрі пориви юнака: «Будь ощадливий, не сій грошима». А він: «Ви ж самі мене вчили ділитися, підсобляти рід­ним». Вася закінчив профе­сійно-технічне училище, ни­ні навчається в Конотопському технікумі. Є до­мов­ле­ність із дирекцією училища, що після закінчення закладу перейде до них на викладацьку роботу. Приємно, що перша пташка випурхнула із нашого сімейного гніздечка. І хлопець не підвів, дорослий життєвий путівець розпочав упевнено, із серйозними намірами. На вильоті з родинного гнізда ще двоє дітей. Це Оля Резнік і Микола Панченко. Обоє закінчують школу в нинішньому році. Мрі­ють (і готуються до цього) стати вчителями. А щоб сім’я не зменшувалася, ми її поповнюємо. Ось п’ять місяців тому взяли з інтернату двох дівчат – Оксану Боженко та Ганну Свердлікову. Спочатку трішки було боязко, бо ж школяркам по 16 років. А в такому віці характер та поведінка в дітей якоюсь мірою сформовані. В перші дні дівчатка вели себе неадекватно: повечеряли – і гуляти на вулицю. Але ж у нас зовсім інші порядки. Діти-старожили самі пояснили, як потрібно поводитися, що не обов’язково кудись бігти. Цікаві ігри, забави можна організувати і вдома. Так і зробили.

– Ви якось обмовилися, що у вас ще є названий син, який не проживає в сім’ї. Розкажіть детальніше.

– Коли ми забирали з школи-інтернату Васю, то в нього був товариш Вадим Мироненко, який теж просився в нашу родину. Але керівництво закладу не дозволило задовольнити бажання через те, що хлопцеві було вже 17 років. Але він так прив’язався до нас, а ми до нього, що й понині підтримуємо теплі, родинні стосунки. Він приїздить до нас у Бацмани, ми відправляємо йому передачі. Спілкуємося по телефону. Вадим називає нас мамою і татом. Любов, особливо дитяча, не має відстаней.

– А чи не ревнують ваші сини, онуки вас до прийомних дітей?

– Спочатку нібито щось таке було. А потім звикли, полюбили дітей, як своїх рідних. Сини допомагають матеріально, хоч у цьому і немає потреби. Якщо ми з чоловіком на декілька днів їдемо з дому, вони доглядають за дітьми. Онучки Полі­на та Софія живуть в окремих будинках із батьками, але найкраще почуваються в нас. Тепла, щира дружба панує серед всього сімейства. Біль­ше того, сини Ігор та Микола хочуть продовжувати нашу справу, поповнювати будинок новими поселенцями.

– Світлано Вікторівно, вам пощастило на чоловіка. Адже не в кожного вистачило б сміливості, характеру під­тримати дружину, розділити навпіл такий тягар, відповідальність.

– Тут ми – однодумці. Олександр любить дітей. Від спілкування з ними отримує задоволення, живе їхніми турботами та клопотами. Він вносить специфічну «ізю­мин­ку» у виховний процес. Особливо до нього тягнуться хлопці, він для них – незаперечний авторитет, відтак і прислухаються до його настанов, порад. Ми мали свій бізнес (утримували декілька магазинів), але, створивши будинок сімейного типу, від­мовилися від підприємницької діяльності. Перемогла любов до дітей. Вирішили з чоловіком: якщо вже Бог благословив  на шлях опікунства над дітьми, обділеними долею, то пройти його потріб­но достойно. І з допомогою Всевишнього це удається. Ми, на жаль, не маємо змоги регулярно відвідувати церкву, яка, до речі, є в нашому селі, але постійно читаємо Біблію, діти знають молитви. Євангеліє містить багато святих заповідей, головна з них: полюби свого ближнього, як самого себе. Дотримуючись її, всі інші добрі діла додадуться.

– Для такої кількості ді­тей потрібен простір. Як у вас із побутовими зручностями, чи маєте навчальну базу?

– За­кінчили зводити новий будинок, провели опоряджувальні роботи. В ньому відносно про­сторо, тепло, затишно. Але ще плануємо обладнати господарчі споруди, дитячий майданчик. Допомагають нам владні структури, бізнесмени, просто доброзичливі люди. Подарували корову, пральну машину, комп’ютер. Багато виникає організаційних, правових питань. У їх вирішенні беруть безпосередню участь голова районної державної адміністрації В.П. Сєрік, його перший заступник В.М. Татарінов, директор Роменського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді В.І. Маханько, начальник відділу  молоді та спорту РДА Т.О. Туник.

– Ви всім задоволені, є новий дім, у сім’ї панують теплі, дружні стосунки. Невже не виникає ніяких проблемних питань, труднощів?

– Є, але про них, як правило, не говорять, щоб не накопичувалися та не псували настрій. Але про одну проб­лему скажу: нам вкрай потрібний багатомісний автомобіль, такий, для прикладу, як «бусик», щоб ми мали можливість всі разом виїхати чи то на якісь збори, чи на екскурсію. В нашій старень­кій «четвірці» вміщається лише 4-5 осіб. А їхати бажають всі, отож доводиться ді­тям часом тягти жеребок. А біля тих школярів, що залишаються вдома, потрібно залишати дорослу людину. Купити авто за кошти сімейного бюджету не маємо можливості. Зрештою, ми згідні орен­дувати транспортний за­сіб улітку на декілька місяців.

Клопоти та негаразди були і будуть завжди. Ми для того й живемо, щоб їх переборювати. А з нашими дітьми – розумними, слухняними і життєрадісними – долати всі перешкоди ще легше. Посмішка лише однієї дитини спалахує сонечком. А в нашій сім’ї їх дев’ятеро. Тож це вже повне сонцестояння!

– Світлано Вікторівно, своїми ділами ви утверджуєте святість материнства, є провісницею душевного спокою дітей, всієї родини. Нехай любов та ніжність, які віддаєте сім’ї, повернуться до вас сторицею. Бо добро безмірне, як вода в бездонній криниці.

– Спасибі. Бажаю і вам благополуччя, всього найкращого.

Розмову записав

Микола ЛАВРИК.

 

Додати коментар

Увага! Якщо Ви не зареєстрований користувач, то можуть виникнути проблеми з коментуванням, пов'язані з тим, що ім'я, під яким Ви хочете залишити коментар, вже належить зареєстрованому користувачеві. Будь ласка, зареєструйтесь або виберіть більш унікальне ім'я.

Захисний код
Оновити

 

Вісті Роменщини
Тандем прес

Погода. Ромни

Календар

Випадкове фото

Масляня
Масляня

Вхід на Ромни. інфо



Оголошення