Ромны. Romny. Ромни. інфо

У житті є один вибір
Вісті Роменщини
Четвер, 24 вересня 2009, 08:27      Ромни, Сумська область

- Заграва зі сторони Гомеля синусоїдоподібно коливалася на ранковому небі. О третій годині, хоча й червневої пори, оте "палахкало" наводило невимовний жах, - розповідає Марія Іванівна. - Колега наш, учитель місцевої школи, розбудив усіх молодих, бо жили в одному гуртожитку. Він почув по радіо виступ Калініна про те, що Німеччина віроломно напала на СРСР, її війська, озброєні до зубів, невпинно просуваються в глибину нашої держави. Всесоюзний староста закликав стати на захист Вітчизни, не дати можливості кованому фашистському чоботу закріпитися на тривалий час. У душі творилося щось незрозуміле. Ще не віді­йшли від емоцій випускного вечора і ось тобі, як сніг на голову…

 

Коли з'явилося сонце, оповите легеньким туманцем, ніби теж не хотіло вставати, і все-таки підбилося до обідньої пори, зі Щорсівського райвід­ділу освіти, що на Чернігівщині, надійшло оперативне повідомлення: "Вручити атестати випускникам, вчителям - у відпустку і по домівках". Все. Про те, що навчальний процес продовжуватиметься,  не було й мови.

 

Ось тобі й мрія, і вибір, - міркувала тоді, щойно одержавши диплом хіміка-біолога Ніжинського педінституту, досить престижного на ті часи. А я мріяла про це. Після до­стро­кового закінчення робфаку в Ромні стала студенткою вузу.

 

Коли побачила своє прізвище у списку зарахованих, у мене наче крила виросли, - пригадує М.І. Бойко.

 

І зрозуміти її можна, бо на початку 1940-х років мало хто мріяв і міг вступити до вузу.

 

- Тяжкі були часи, - пригадує далі. - Тягнучи валізу, набиту нехитрим скарбом, у напрямку домівки, тобто до села Нові Боровичі, а відстань близько 20 кілометрів (і де ж тоді транспорт), чого тільки не передумала. Та одна думка найбільше заяскравіла. Запам'яталися слова М.І. Калініна стати на боротьбу з фашистськими зайдами.

 

"Зроблю все, аби бути корисною власному народові", - вистукувало комсомольське серце.

 

Однак невеселі були спостереження навкруги і повідомлення з фронтів. Наші війська відступали. Заглянули вони і до Боровичів. Це була колона тилового забезпечення 25-ї армії (як кажуть, військобоз). Командував підрозділом майор Гаранін. Невдовзі до сільради запросили мене та ще сімох комсомольців, які мали певну освіту.

 

- Ось, будь ласка, капітан Грушевський матиме з вами бесіду, - мовив сільський голова і залишив кабінет.

Чоловік у потертій війсь­ковій формі, оперезаний ременями, відірвався від паперів:

 

- Комсомольці-добровольці, - скупо усміхнувся. - Я очолюю тилову розвідку при штабі армії і нам потрібні справді добровільні відважні помічники для збору інформації в тилу ворога. Ви місцеві, добре знаєте територію. А без інформації самі розумієте…

 

Після короткої паузи запрошені сільчани переглянулися і майже хором сказали: "Згодні".

 

- Вам годину на зібрання і до роботи, - розпорядився капітан.

 

У пристосованому приміщенні, замаскованому за всіма правилами у так званому класі, "специ" накачували "завербованих" усім необхідним для успішної діяльності. Зокрема, знання німецької розмовної мови, вміння тихо пробиратися лісовими путівцями, досконале освоєння версіями і вміння долати страх, знання марок німецької техніки і ще дечого. Документи відібрали. Натомість видали міні-аркуші цигаркового паперу, на якому було надруковане прізвище, ім'я й по батькові, номер в/ч і слова: "Військовим і громадянам сприяти у всьому пред'явникові цього документа". Портативність посвідчення полягала в тому, що при затримці їх власників німцями можна було, зім'явши його, легко проковтнути.

 

- Я не з лякливих, - говорить Марія Іванівна, - але, вирушаючи на перше завдання, йшла одна-однісінька. Якось було моторошно. Подолала чималий  шлях і десь під ранок поміж ліском запримітила насип залізниці. Притулилася до куща і чекала. Донісся ніби стукіт вагонних коліс. Припала вухом до землі. Так і є. Йде вантажний потяг. Згодом повагом прокотився довжелезний поїзд із військовою технікою та солдатами. Такий ешелон чомусь називали "літерним". Порахувала вагони і те, що вдалося виявити зі зброї. Тоді пішла назад.

 

Війська і наша колона далеко відійшли за Десну. А отже, треба було наздоганяти. Розвиднялося… Бачу на березі, де в'яжуться човни, сидить рибалка. Попросила перевезти на протилежний берег. Кивком голови він вказав на посудину і форсуємо річку. А вода прозора, плесо широке.

«Хоча б не залишитися тут», - стрельнула думка. Аж чуємо гул літака-розвідника з хрестами на крилах. Звук мотора такий страшний, що й досі пам'ятаю. Пролетів фашист вздовж річки і, певне, не помітивши "плавзасіб", зник за горизонтом.

 

Човен легенько торкнувся носом землі. Доки я переступала його, дідусь тихцем мовив:

 

- Тут щойно була кінна розвідка німців, - і повеслував у зворотному напрямку.

 

Певне, це був мій поміч­ник. За інструкцією заборонялося говорити з незнайомими людьми. Коли вже день готувався до спочинку, запримітила якісь кущі, яких раніше тут не було. Замасковані кулеметні, гарматні розрахунки для зустрічі ворога.

 

Пройшла повз "посадку" і ніхто ні звуку, хоча солдати бачили "ходока". Аж ось навстріч лейтенант:

 

- Куди шлях тримаємо?

 

- До штабу, - говорю.

 

- Я вас проведу.

 

Командир подякував за донесення і поплескав по-чоловічому по плечу…

 

Незважаючи на поважний вік, Марія Іванівна має феноменальну пам'ять і світлий розум. Якщо викласти на папері розказане нею далеко не все пережите, буде солідна кни­га.

 

Кілька слів ще про один епізод з історії тилового роз­відника:

 

- Оржиця. У цьому районі на Полтавщині потрапили в оточення. А чим відбиватися? На це ніхто не сподівався. Виявили кілька десятків гвинтівок. Але вони іржаві…

 

- Взяти максимальну кіль­кість сухарів, цукру і спирту, а все майно колони, в тому числі й техніку, облити бензином і підпалити, - надійшла шифровка.

 

- Проривалися через болото… Ні командирів, ні керівництва. Кожен самотужки, хто як міг. В якомусь хутірці зібралася наша поріділа група. За­йшли до першої-ліпшої хатини. Жіночка з дітьми.

 

Попросили допомогти обі­грітися, просушитися і переодягнутися солдатам у цивільне.

 

А діялося це пізньої осені. Добра господиня все оперативно вирішила. На знак подяки ми їй викопали на городі картоплю, якої й напекли, щоб хоч сяк-так заморити голод.

 

Далі шляхи-дороги тиловиків розійшлися.

 

А я повернулася у Великі Бубни додому, куди переїхали батьки, - розповідає М.І. Бойко.

 

Потім у Марії Іванівни розпочався трудовий героїзм. Працювала у відновленій після фашистських відвідин школі, піднімала художню самодіяльність у клубі, не цуралася іншої роботи. Тут же познайомилася з Павлом Зрібним, який згодом став її чоловіком. До речі, про вибір. На той час комсомольців-учителів направляли на підмогу в Західну Україну. А Павло - місцевий мешканець, який повернувся з госпіталю і мав пристойну службу, запропонував їй руку і серце.

 

Довелося вибирати одне з двох. Понад 30 років працювала героїня цієї розповіді у міській школі № 1 учителем хімії і біології. За її сприяння тут була і теплиця, і оранжерея, і повсюдно море квітів, бо закохана вона в природу, у життя.

 

Якось зустрівшись з Аллою Миколаївною Бадивою, яку роменці знають як колишнього директора універмагу, розговорилися про те, про се. Виявляється, вона була ученицею Марії Бойко. Вона й познайомила мене з неординарною жінкою. В її фотоальбомах знімки з Аллою Миколаївною. Обидві жінки на заслуженому відпочинку, але в різних вікових категоріях. 20 вересня Марія Іванівна відзначила своє 90-річчя. Низько вклоняюся. І з роси і води вам, шановна ювілярко!

 

Олег НЕБЕСНИЙ.

 

Додати коментар

Увага! Якщо Ви не зареєстрований користувач, то можуть виникнути проблеми з коментуванням, пов'язані з тим, що ім'я, під яким Ви хочете залишити коментар, вже належить зареєстрованому користувачеві. Будь ласка, зареєструйтесь або виберіть більш унікальне ім'я.

Захисний код
Оновити

 

Вісті Роменщини
Тандем прес

Погода. Ромни

Календар

Випадкове фото

Ромни
Ромни

Вхід на Ромни. інфо



Оголошення