Ромны. Romny. Ромни. інфо

Ромни.інфо Новини міста Новини міста «Ескулапи від народження»
«Ескулапи від народження»
Новини міста
П'ятниця, 18 червня 2010, 21:46      Ромни, Сумська область

Олександр ЗадвернюкУ заголовок статті вийшла цитата із віршу відомого у місті діяча, лікаря, громадського активіста, автора кількох книжок різної тематики, учасника Великої Вітчизняної війни Олександра Задвернюка.

 

З ним та його дружиною – теж лікарем Ангеліною Михайлівною – ми зустрілися з нагоди наближення дня медичного працівника. Виявляється, у медиків-пенсіонерів їх професійне свято буде мало чим відрізнятися від будня. По-перше, їх нікуди не запрошували, а по-друге, стан здоров’я вже не той, щоб здійснювати тривалі піші прогулянки. Та й знайомих серед нині працюючих у лікарні зараз обмаль.

 

- Чому Ви обрали саме медицину своїм фахом?

- У мене це був осмислений вибір одразу після закінчення школи, - говорить Ангеліна Михайлівна. – У шкільні роки я пережила окупацію. Батько захворів на туберкульоз, я доглядала за ним, тому медицину вже тоді вважала своїм покликанням. До хворих людей ставилася особливо, завжди приділяла їм багато уваги. Вийшло так, що у нашій родині започаткувалася династія не просто лікарів, а саме невропатологів: мій фах обрала і моя донька, і онучка. Вона  зараз закінчує ординатуру у Полтаві, працює на дільниці і має гарні стосунки із хворими. А донька завідує невропатологічним відділенням у Роменській ЦРЛ.

- До війни я поступав у технічний вуз, - пригадує Олександр Володимирович. – На першому курсі мене забрали на військову службу, а потім розпочалася війна. Після її закінчення я поміняв свої погляди, певно, на це вплинув госпіталь, де пробув 8 місяців. Там бачив різні людські страждання, тому після закінчення війни обрав для навчання Київський медичний інститут. Там ми з майбутньою дружиною і познайомилися.

 

-         Олександр Володимирович вдало поєднував роботу лікарем-оториноларингологом із громадською активністю. Вам це завжди подобалось?

- Мій чоловік довгий час був головою профкому лікарні, - розповідає Ангеліна Михайлівна. – І хоч це не оплачувана посада, він зміг так поставити свою роботу, що по даній діяльності саме Ромни посідали перші місця в області. Мій чоловік створив музей на честь працівників лікарні, які працювали у часи війни.

Олександр Володимирович навіть після виходу на пенсію не міг сидіти без діла. Тому протягом 10 років працював у шкільному музеї 2-ої школи. Завдяки його наполегливій роботі цей музей отримав звання народного. Взагалі, мій чоловік дуже любить громадську роботу, чого б вона не стосувалася. Стаж роботи у нього більше 60 років. І він весь час був при ділі.

- Працюючи у музеї школи, вирішив написати книгу про її відомих випускників, - продовжує Олександр Володимирович розповідь своєї дружини. – У Прилуках знайшов одного колишнього учня школи, який допоміг нам видати цю книгу. Але її оформлення нам не сподобалося. Зараз я підготував близько 400 фотографій, які планую помістити у друге – удосконалене – видання. Сподіваюся, що скоро ця книга вийде у світ.

 

-         Як Ви потрапили у Ромни?

- Я родом із Конотопа, - говорить пані Ангеліна. Пізніше ми з родиною виїхали у Жмеринку Вінницької області. Там нас застала війна. Мені тоді було 14 років. Вже на другий день після початку війни ми почули у небі гуркіт фашистських літаків. Через місяць нам повідомили про евакуацію. Батько, який працював фінансовим інспектором, не міг поїхати з нами, але він обіцяв наздогнати нас пізніше. Тому ми разом з мамою і братом вирушили на Київ, звідти – у Конотоп. Дорогою поїзд часто бомбардували, але ми все-таки доїхали до Конотопу. Там ми пробули в окупації 2 роки. Не хочеться згадувати ті роки. Батько так і не зустрівся з нами – помер від туберкульозу. Фактично війна забрала його у нас. До війни я закінчила 9 класів, після перемоги пішла у 10 клас, потім був медінститут. По направленню поїхала працювати у Болград Одеської області. У 1950 році ми одружилися з Олександром Володимировичем і почали працювати вже разом. А в 1956 році поїхали у Ромни.

 

-         Чи відрізняється медицина нинішня від тих часів, коли Ви тільки починали лікувати?

Коли ми працювали, - розповідає Олександр Володимирович, - хвора людина була головним об’єктом. Зараз же вона відійшла на задній план. Хворі люди лягають в лікарню і змушені купувати саме ті медикаменти, які їм приписує лікар. Нам свого часу забороняли виписувати рецепти тим, хто лежав у лікарні. Тепер  зовсім інше ставлення до людини.

 

-         Олександре Володимировичу, як у Вас виникла думка написати книжку про медицину Роменщини?

- Одного разу колишній головний лікар Володимир Мусієнко запропонував зібрати матеріал і написати таку книгу. Ми разом з Володимиром Кириловичем брали активну участь у відкритті музею міста, тому мали багато матеріалів і вирішили використати його для книжки.

 

-         Чи спілкуєтеся Ви із родинами інших лікарів?

Ми товаришуємо із Головко Галиною Василівною, - відповідає Ангеліна Михайлівна. Шкода, але недавно помер наш гарний друг і колега Василь Андрійович Головко (Головко – також подружжя лікарів – авт.). Підтримуємо стосунки із людьми нашого покоління. Хоча ця дружба більше телефонна, бо не всі можуть ходити, стан здоров’я вже не дозволяє. А по телефону часто спілкуємося, згадуємо минулі часи.

 

-         Із виходом на пенсію як проходять Ваші дні?

- Ми любимо читати газети, виписуємо видання різної тематики. По телевізору дивимося новини. Раніше ми завжди разом ходили на базар, тепер цей обов’язок тільки на мені, бо чоловікові важко ходити.

- Ми живемо від сніданку до обіду, від обіду до вечері, - додає Олександр Володимирович.

- Нам би хотілося, щоб молодь жила в кращих умовах, ніж зараз – і морально, і матеріально. І щоб ніколи не знала, що таке війна і голод.

- Ми жили при Радянській владі, маємо трохи інакший світогляд, - говорить Ангеліна Михайлівна. – Нам дико, як висловлюються про історію – особливо про війну – націоналісти. Ми очевидці тих подій, бачили, що було насправді. Націоналісти говорять багато неправди про ті часи.

Це добре, що Україна зараз знаходить спільну мову з Росією. У нас багато спільного, ми фактично один народ. Війна була важкими роками і історія ще довго буде це «переварювати».

- Знайшлися такі історики, які по-іншому дивляться на історію, і намагаються прищепити молоді те, що не відповідає істині. Особливо це відчуваємо ми, учасники тих подій. Бідні діти, яким доводиться все це сприймати.

 

-  Олександре Володимировичу, у книжці про Вас «Одвічне покликання» автор Володимир Мусієнко згадує про захоплення журналістикою. Як воно виникло?

Мені хотілося, щоб люди знали, як і що було насправді. Особливо цікаво було писати на теми, пов’язані з медициною. Статті в основному друкувалися у місцевій газеті «Вісті Роменщини».

 

Во істину, якщо у людини є життєва енергія, вона проявляється незалежно від віку. Подружжя Задвернюків крокує разом по життю вже 61 рік, і дивлячись на них, навіть важко уявити, які прикрощі та випробування долі траплялися на їх шляху. Однак попри все, Олександр Володимирович та Ангеліна Михайлівна не втрачають оптимізму. Вони не шукають, від кого зарядитися життєвою енергією, а самі готові нею поділитися із усіма бажаючими.

Тетяна Івасин

 

 

Додати коментар

Увага! Якщо Ви не зареєстрований користувач, то можуть виникнути проблеми з коментуванням, пов'язані з тим, що ім'я, під яким Ви хочете залишити коментар, вже належить зареєстрованому користувачеві. Будь ласка, зареєструйтесь або виберіть більш унікальне ім'я.

Захисний код
Оновити

 

Вісті Роменщини
Тандем прес

Погода. Ромни

Календар

Випадкове фото

9 травня 2009
9 травня 2009

Вхід на Ромни. інфо



Оголошення