Ромны. Romny. Ромни. інфо

Ромни.інфо Новини міста Новини міста Великдень — народні звичаї
Великдень — народні звичаї
Новини міста
Субота, 30 квітня 2016, 17:08      Ромни, Сумська область

Великдень в Україні — це ще й свято весняного воскресіння, оновлення природи, що відзначалось у день весняного рівнодення ще за часів язичництва. Це поєднання двох вір, двох світів — язичництва й християнства — до сьогодні збереглось у віруваннях та великодній обрядовості українців.

 

У давнину була поширена в Україні легенда, згідно з якою Спаситель воскреснувши посадив у підземелля під скелею, де він був похований, головного сатану Вельзевула, наказавши йому гризти залізні двері, замки, ланцюги: всіх по 12. Старається, гризе нечистий, знаючи, що як вправиться до Великодня, — настане кінець світу.

Ось лишився останній ланцюг, ще мить — впаде й він, і тут... задзвонили в церкві дзвони, заспівали люди «Христос воскрес!», і поновилися всі перепони, починає він роботу спочатку. А як настане такий час на землі, що люди перестануть співати й вітати одне одного словами «Христос воскрес!», — впаде останній ланцюг, вирветься сатана на волю, й буде кінець світу. Так визначив для себе наш народ важливість Великодня — свого найбільшого свята.

Великдень в Україні — це ще й свято весняного воскресіння, оновлення природи, що відзначалось у день весняного рівнодення ще за часів язичництва. Це поєднання двох вір, двох світів — язичництва й християнства — до сьогодні збереглось у віруваннях та великодній обрядовості українців.

Згідно з давніми повір'ями, злі духи, як мешканці підземного царства, живуть в могильній тиші й дуже бояться крику, шуму, стрільби, брязкоту, дзвону. І коли на Великдень лунали постріли з рушниць, «гармат», брязкотіли всілякі тріскачки, калатала, дзвонили в церковні дзвони, то люди вірили, що все це відганяє злих духів і нечисту силу.

На Лівобережжі вірять, якщо піти на кладовище й похристосуватися з покійними батьками саме в той час, як у храмі вперше проспівають «Христос воскрес!», то з могил можна почути відповідь: «Воістину воскрес!».

І може саме завдяки вірі в силу цих слів після другої світової війни серед українських емігрантів з'явився звичай на вітання священика «Христос воскрес!» відповідати: «Воскресне Україна!».

 

Торкаючись пасхального цілування чи христосування, варто зауважити, що цей звичай, з одного боку, пережиток язичницького обряду радісної зустрічі членів общини, коли вони з настанням теплих днів сходилися на своє весняне свято, провівши довгу й важку зиму невеликими групами, ховаючись від холоду. З іншого боку, цей обряд сягає своїм корінням у ще більш глибоку давнину.

Первісні люди вважали, що дихання — це сутність душі. І християни, цілуючи на Пасху ікони, хрест тощо, вірили, що таким чином на них переноситься чарівна сила цих предметів. Христосуючись, люди намагалися таким чином обмінятися духом, таємничою силою, яка увійшла в них під час Великоднього богослужіння й цілування різноманітних священних реліквій.

На Херсонщині побутував цікавий звичай ставити на великодній стіл також тарілку із землею, на якій зеленіли пророслі стебельця вівса, висіяного за два тижні до цього. Між зеленню клали стільки червоних крашанок, скільки в цій хаті померло рідні. Ця символічна «могилка» стояла в хаті до «проводів».

Обряд розговіння в різних регіонах України відбувається неоднаково. Типовою формою цього обряду є те, що господар тричі обходить навколо столу, з мискою, наповненою свяченим. Після цього, ставши обличчям до ікон, розрізує на тарілці кілька свячених яєць і підносить частину яйця до рота (ніби причащає) кожному члену родини, примовляючи: «Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися святого празника Воскресіння Христового в щасті і здоров'ї!».

Такий обряд побутує на Поділлі, Волині та в західній Галичині.

В центральній та східній Україні розговляються без спеціального ритуалу. Розговляючись, намагаються, щоб жодна крихта свяченого не впала додолу. Їх потім кидають у вогонь, «щоб миші не поїли». Згідно з повір'ям, миша, яка з'їсть свяченого, перетворюється враз на кажана й буде літати над головою того, хто впустив додолу свячене.

Упиватися ж під час розговин не можна, бо «як уп'єшся на розговинах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні, так тебе Бог покарає».

На Херсонщині для тих, хто знаходився у дорозі й не сидів за великоднім столом разом із родиною, господиня відрізала шматок паски і, загорнувши його в рушник разом із трьома крашанками, клала на покуті. На Вознесіння, як подорожні ще не вернулись, гостинець віддавала жебракам.

На Київщині після розговіння вмиваються, кладучи в миску дві крашанки й мідну монету, а потім воду виливають на вогонь або в озеро.

Згідно з прикметами і повір'ями, які побутують на Київщині, «якщо на Великдень розговієшся й вийдеш із хати на вулицю, то що перше побачиш, тим і промишляй — буде удача. Якщо в цей день небо захмарене або йде дощ — буде врожай. В день свята Воскресіння Господнього ворота у Царство Небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, попаде зразу ж у рай. Дитина, яка народилася в цей день, буде нещаслива». «Вважається великим гріхом не вітатися в цей день навіть із ворогом».

На Слобожанщині після обіду йдуть на кладовище христосуватися із покійними й кладуть на могили крашанки.

На Великдень кожен селянин намагався бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити у дзвін, бо згідно з народними віруваннями це приносило щастя й... родила гречка.

Із давніх-давен існує в Україні повір'я, що на Великдень, під час сходу, сонце «грає». На Гуцульщині кожен, побачивши сонце, яке сходить, набожно здіймав головний убір і, повернувшись обличчям на схід, віддавав йому глибокий поклін, хрестився й шептав слова молитви: «Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся показало, праведне; слава Тобі, просвященне!».

На Волині вважають, що сонце — «цар неба», що світить і гріє вдень, а вночі ховається за землю, обходить її й на ранок знову з'являється на сході.

На Поділлі гадають, що сонце — це відблиск лиця Божого, і тому воно так яскраво світить. У давнину в Україні дівчата молилися до сонця. Зокрема, на Черкащині «дівчата вставали раненько на Великдень, йшли в садок, ставали під яблунею, обличчям на схід, і чекали сходу сонця. Як тільки сонце з'являлося, дівчата складали руки, як перед іконою, і молилися. Після молитви на дереві, під яким стояли, робили позначку хрестиком на корі й коли яблуня зацвіте, з її цвіту плели вінок і одягали на голову, а потім той вінок зберігали і ним чарували на кохання».

Побутував у давнину в Україні звичай на Великдень гойдатись на гойдалці. Поруч із гойдалкою, як правило, і молодь, і дорослі грали в крашанки чи писанки. Жінки й дівчата в іграх участі не брали. Найчастіше грали у «навбитки», «котка» та «кидка».

Відомий великодній звичай катання яєць був пов'язаний з вірою стародавніх слов'ян у демонів. Люди вірили, що катаючи яйця, можна змусити злих духів танцювати, падати, перекидатися, що спричиняло їм жахливі страждання. Якщо ж яйця вдаряти одне об одне, то можна примусити духів битися лобами. У давнину люди вірили, що таким чином можна вести боротьбу із злими духами, досаждати їм.

Як на Благовіщення, так і на Великдень, як випадали теплі та сонячні дні, дівчата ходили навколо села (а вслід за ними маленькі діти) й співали веснянки. Зібравшись на вигоні чи біля церкви, виводили «кривого танця» й «Коструба», який символізує зиму.

Дослідники проводять паралель між нашим Кострубом і старогрецьким Адонісом, на честь якого вшановували свято ранньої весни. Жінки, учасниці свята, плакали, співали присвячені йому пісні, били себе в груди; все це відбувалося над лялькою, що зображувала Адоніса під акомпанемент флейти. Через день Адоніс прокидався, оживав і жінки із цього приводу раділи. Отже, святкування складалося із двох головних актів: сумного й веселого.

В образах Адоніса, Аттіса, Осіріса, Томуза — стародавні фінікійці, сірійці, греки, фрігійці, єгиптяни, ассірійці, вавилонці, а в образі Коструба — слов'яни — оплакували смерть природи й раділи з приводу її воскресіння.

У давнину у великодній понеділок селяни ходили один до одного, христосувалися та обмінювалися писанками. Парубки в ніч із неділі на понеділок обходили домівки й зупинившись під вікном хати і ставши півколом під акомпанемент скрипки співали «волочебні» пісні (аналогічні колядницьким).

Подарунки, які одержували від господарів домівок, називалися «волочільним». Цього звичаю колись дотримувалися наші предки язичники, але внаслідок тиску з боку християнства цей звичай занепадав. У XVI ст. у проповідях Івана Вишенського мали місце гострі нападки на цей звичай як на язичницький. Поступово він перетворився на суто дитячий.

Великоднього понеділка хрещеники ходили в гості до хресних батьків, онуки — до бабусь, несучи їм гостинця — пироги та крашанки. Такий самий гостинець («волочільне») їм давали із собою.

Цього дня хлопці-гуцули водили своїх дівчат до річки й обливали їх водою — на красу й здоров'я, отримуючи за це писанку. Від цього звичаю, відомого й у інших регіонах України, зокрема, на Поділлі, понеділок здобув назву «поливаний».

Про неспроможність викоріняти християнство цього язичницького звичаю наших предків, пов'язаного із весняним очищенням водою, свідчить те, що якщо у XV ст. він заборонявся взагалі, то у XVIII ст. заборонялося обливати водою на Великдень лише тих людей, котрі не були присутні на заутрені.

Третього дня Великодніх свят селяни збиралися у корчмі на музики — «проводити свята».

Отже, три дні Великодня були щасливим часом гостювань, молодіжних розваг і забав. Старші люди шукали в ці дні квітів рясту, а знайшовши, топтали їх: «Щоб і на той рік діждать рясту топтать».

Великдень закінчувався, але ще стояли на столах паски, крашанки й лунало всюди «Христос воскрес!». Так дозволялося вітати упродовж 40 днів — аж до дня Христового Вознесіння.

Однією з найрозповсюдженіших розваг молоді в Україні була колись так звана вулиця — своєрідні вечорниці дівчат і хлопців просто неба.

«Вулиця», як правило, збиралася в певному, заздалегідь призначеному місці: на майдані посеред села, на зеленому лузі біля річки, чи на леваді, — це залежало від місцевих обставин.

Починалася «вулиця» від Великодня й тривала все літо — аж до дня Семена (14 вересня). До початку польових робіт молодь збиралася щовечора, а коли починалася робота в полі, то тільки в неділю та у святкові дні. Звичайно, «вулиця» проходила весело й жваво: з музикою, танцями, а найбільше було пісень. Кожний вечір, коли відбувалася «вулиця», над селом лунали пісні.

Крім пісень, танців і хороводів під час «вулиці», проводилися ще й інші веселі забави, яких так багато знала наша молодь.

«Вулиця» в українському селі — це своєрідна форма традиційної розваги молоді.

Там плекалася пошана до народної пісні, народних традицій; розвивалися кращі товариські стосунки і зароджувалося справжнє чисте людське кохання.

Василь САПІГА, «Українські народні свята та звичаї»
 

Додати коментар

Увага! Якщо Ви не зареєстрований користувач, то можуть виникнути проблеми з коментуванням, пов'язані з тим, що ім'я, під яким Ви хочете залишити коментар, вже належить зареєстрованому користувачеві. Будь ласка, зареєструйтесь або виберіть більш унікальне ім'я.

Захисний код
Оновити

 

Вісті Роменщини
Тандем прес

Погода. Ромни

Календар

Випадкове фото

Народні гуляння
Народні гуляння

Вхід на Ромни. інфо



Оголошення