Ромны. Romny. Ромни. інфо

Ромни.інфо Вісті Роменщини У житті є один вибір
У житті є один вибір
Вісті Роменщини
Четвер, 24 вересня 2009, 08:27      Ромни, Сумська область

- Заграва зі сторони Гомеля синусоїдоподібно коливалася на ранковому небі. О третій годині, хоча й червневої пори, оте "палахкало" наводило невимовний жах, - розповідає Марія Іванівна. - Колега наш, учитель місцевої школи, розбудив усіх молодих, бо жили в одному гуртожитку. Він почув по радіо виступ Калініна про те, що Німеччина віроломно напала на СРСР, її війська, озброєні до зубів, невпинно просуваються в глибину нашої держави. Всесоюзний староста закликав стати на захист Вітчизни, не дати можливості кованому фашистському чоботу закріпитися на тривалий час. У душі творилося щось незрозуміле. Ще не віді­йшли від емоцій випускного вечора і ось тобі, як сніг на голову…

 

Коли з'явилося сонце, оповите легеньким туманцем, ніби теж не хотіло вставати, і все-таки підбилося до обідньої пори, зі Щорсівського райвід­ділу освіти, що на Чернігівщині, надійшло оперативне повідомлення: "Вручити атестати випускникам, вчителям - у відпустку і по домівках". Все. Про те, що навчальний процес продовжуватиметься,  не було й мови.

 

Ось тобі й мрія, і вибір, - міркувала тоді, щойно одержавши диплом хіміка-біолога Ніжинського педінституту, досить престижного на ті часи. А я мріяла про це. Після до­стро­кового закінчення робфаку в Ромні стала студенткою вузу.

 

Коли побачила своє прізвище у списку зарахованих, у мене наче крила виросли, - пригадує М.І. Бойко.

 

І зрозуміти її можна, бо на початку 1940-х років мало хто мріяв і міг вступити до вузу.

 

- Тяжкі були часи, - пригадує далі. - Тягнучи валізу, набиту нехитрим скарбом, у напрямку домівки, тобто до села Нові Боровичі, а відстань близько 20 кілометрів (і де ж тоді транспорт), чого тільки не передумала. Та одна думка найбільше заяскравіла. Запам'яталися слова М.І. Калініна стати на боротьбу з фашистськими зайдами.

 

"Зроблю все, аби бути корисною власному народові", - вистукувало комсомольське серце.

 

Однак невеселі були спостереження навкруги і повідомлення з фронтів. Наші війська відступали. Заглянули вони і до Боровичів. Це була колона тилового забезпечення 25-ї армії (як кажуть, військобоз). Командував підрозділом майор Гаранін. Невдовзі до сільради запросили мене та ще сімох комсомольців, які мали певну освіту.

 

- Ось, будь ласка, капітан Грушевський матиме з вами бесіду, - мовив сільський голова і залишив кабінет.

Чоловік у потертій війсь­ковій формі, оперезаний ременями, відірвався від паперів:

 

- Комсомольці-добровольці, - скупо усміхнувся. - Я очолюю тилову розвідку при штабі армії і нам потрібні справді добровільні відважні помічники для збору інформації в тилу ворога. Ви місцеві, добре знаєте територію. А без інформації самі розумієте…

 

Після короткої паузи запрошені сільчани переглянулися і майже хором сказали: "Згодні".

 

- Вам годину на зібрання і до роботи, - розпорядився капітан.

 

У пристосованому приміщенні, замаскованому за всіма правилами у так званому класі, "специ" накачували "завербованих" усім необхідним для успішної діяльності. Зокрема, знання німецької розмовної мови, вміння тихо пробиратися лісовими путівцями, досконале освоєння версіями і вміння долати страх, знання марок німецької техніки і ще дечого. Документи відібрали. Натомість видали міні-аркуші цигаркового паперу, на якому було надруковане прізвище, ім'я й по батькові, номер в/ч і слова: "Військовим і громадянам сприяти у всьому пред'явникові цього документа". Портативність посвідчення полягала в тому, що при затримці їх власників німцями можна було, зім'явши його, легко проковтнути.

 

- Я не з лякливих, - говорить Марія Іванівна, - але, вирушаючи на перше завдання, йшла одна-однісінька. Якось було моторошно. Подолала чималий  шлях і десь під ранок поміж ліском запримітила насип залізниці. Притулилася до куща і чекала. Донісся ніби стукіт вагонних коліс. Припала вухом до землі. Так і є. Йде вантажний потяг. Згодом повагом прокотився довжелезний поїзд із військовою технікою та солдатами. Такий ешелон чомусь називали "літерним". Порахувала вагони і те, що вдалося виявити зі зброї. Тоді пішла назад.

 

Війська і наша колона далеко відійшли за Десну. А отже, треба було наздоганяти. Розвиднялося… Бачу на березі, де в'яжуться човни, сидить рибалка. Попросила перевезти на протилежний берег. Кивком голови він вказав на посудину і форсуємо річку. А вода прозора, плесо широке.

«Хоча б не залишитися тут», - стрельнула думка. Аж чуємо гул літака-розвідника з хрестами на крилах. Звук мотора такий страшний, що й досі пам'ятаю. Пролетів фашист вздовж річки і, певне, не помітивши "плавзасіб", зник за горизонтом.

 

Човен легенько торкнувся носом землі. Доки я переступала його, дідусь тихцем мовив:

 

- Тут щойно була кінна розвідка німців, - і повеслував у зворотному напрямку.

 

Певне, це був мій поміч­ник. За інструкцією заборонялося говорити з незнайомими людьми. Коли вже день готувався до спочинку, запримітила якісь кущі, яких раніше тут не було. Замасковані кулеметні, гарматні розрахунки для зустрічі ворога.

 

Пройшла повз "посадку" і ніхто ні звуку, хоча солдати бачили "ходока". Аж ось навстріч лейтенант:

 

- Куди шлях тримаємо?

 

- До штабу, - говорю.

 

- Я вас проведу.

 

Командир подякував за донесення і поплескав по-чоловічому по плечу…

 

Незважаючи на поважний вік, Марія Іванівна має феноменальну пам'ять і світлий розум. Якщо викласти на папері розказане нею далеко не все пережите, буде солідна кни­га.

 

Кілька слів ще про один епізод з історії тилового роз­відника:

 

- Оржиця. У цьому районі на Полтавщині потрапили в оточення. А чим відбиватися? На це ніхто не сподівався. Виявили кілька десятків гвинтівок. Але вони іржаві…

 

- Взяти максимальну кіль­кість сухарів, цукру і спирту, а все майно колони, в тому числі й техніку, облити бензином і підпалити, - надійшла шифровка.

 

- Проривалися через болото… Ні командирів, ні керівництва. Кожен самотужки, хто як міг. В якомусь хутірці зібралася наша поріділа група. За­йшли до першої-ліпшої хатини. Жіночка з дітьми.

 

Попросили допомогти обі­грітися, просушитися і переодягнутися солдатам у цивільне.

 

А діялося це пізньої осені. Добра господиня все оперативно вирішила. На знак подяки ми їй викопали на городі картоплю, якої й напекли, щоб хоч сяк-так заморити голод.

 

Далі шляхи-дороги тиловиків розійшлися.

 

А я повернулася у Великі Бубни додому, куди переїхали батьки, - розповідає М.І. Бойко.

 

Потім у Марії Іванівни розпочався трудовий героїзм. Працювала у відновленій після фашистських відвідин школі, піднімала художню самодіяльність у клубі, не цуралася іншої роботи. Тут же познайомилася з Павлом Зрібним, який згодом став її чоловіком. До речі, про вибір. На той час комсомольців-учителів направляли на підмогу в Західну Україну. А Павло - місцевий мешканець, який повернувся з госпіталю і мав пристойну службу, запропонував їй руку і серце.

 

Довелося вибирати одне з двох. Понад 30 років працювала героїня цієї розповіді у міській школі № 1 учителем хімії і біології. За її сприяння тут була і теплиця, і оранжерея, і повсюдно море квітів, бо закохана вона в природу, у життя.

 

Якось зустрівшись з Аллою Миколаївною Бадивою, яку роменці знають як колишнього директора універмагу, розговорилися про те, про се. Виявляється, вона була ученицею Марії Бойко. Вона й познайомила мене з неординарною жінкою. В її фотоальбомах знімки з Аллою Миколаївною. Обидві жінки на заслуженому відпочинку, але в різних вікових категоріях. 20 вересня Марія Іванівна відзначила своє 90-річчя. Низько вклоняюся. І з роси і води вам, шановна ювілярко!

 

Олег НЕБЕСНИЙ.

 

Додати коментар

Увага! Якщо Ви не зареєстрований користувач, то можуть виникнути проблеми з коментуванням, пов'язані з тим, що ім'я, під яким Ви хочете залишити коментар, вже належить зареєстрованому користувачеві. Будь ласка, зареєструйтесь або виберіть більш унікальне ім'я.

Захисний код
Оновити

 

Вісті Роменщини
Тандем прес

Погода. Ромни

Календар

Випадкове фото

7
7

Вхід на Ромни. інфо



Оголошення